Романтизм — творчий метод і художній напрям в російській, європейській та
американській літературі кінця XVIII — першої половини XIX
століття. Ознаки і представники романтизму виокремлені нижче.
Романтизм – напрям у європейській літературі й мистецтві кінця 18 — поч. 19 ст.,
представники якого боролися проти канонів класицизму, висували на перший план
інтереси особи та почуття і використовували у своїй творчості історичні та
народнопоетичні теми.
Ознаки романтизму
1)
Заперечення раціоналізму, що панував у добу Просвітництва, культ почуттів
людини.
2)
Увага до особистості, її індивідуальних рис.
3)
Неприйняття буденності й звеличення „життя духу“
4) Історизм творів і захоплення фольклором.
Романтизм та його ознаки
зображення виняткових людей у
незвичайних обставинах;
показ непересічних подій,
найчастіше трагічних (таємничі вбивства, викрадання, чаклування, зрада, розлука
тощо);
наявність фантастики (фантастичні
події, казкові герої, чудодійні предмети, надприродні обставини та ситуації);
домінанта суб’єктивного над
об’єктивним, прагнення не відтворити, а перетворити дійсність, потяг до
висунення на перший план виняткового (в характерах і обставинах); Š ідеалізація патріархальних відносин;
ліричний герой перебуває в
гармонії з природою і природним життям;
велика роль в усіх родах
літератури національно-історичної тематики.
Романтизм (фр. romantisme) — літературний напрям, що виник наприкінці XVIII ст. в Німеччині та існував у літературі Європи й Америки в першій половині
XIX ст. Саме французьке слово «романтизм» походить від іспанського «романс»,
що означало ліричний жанр, який виник в іспанській літературі ще за
Середньовіччя. Згодом «романс» починає означати епічний жанр роману. У XVII столітті поширюється визначення «романтичний», яке характеризувало твори й
сюжети, написані романськими (а не класичними) мовами. В Англії XVIII ст. епітет «романтичний» позначав літературу Середньовіччя та Ренесансу, а
згодом — фантастичне, дивовижне, таємниче як необхідні елементи поезії кінця XVIII ст. Незважаючи на виняткову складність та суперечливість, романтизм
загалом має низку визначальних ознак. Йому притаманні так звана світова скорбота,
романтичні «два світи», підкреслений інтерес до внутрішнього світу людини,
гротескно-сатиричне зображення дійсності та проникливе відтворення природи.
Романтична «світова скорбота»
була одним із виражень глибокого розчарування в результатах французької
революції і пов’язаного з нею Просвітництва. Відомо, що переважна більшість
ідеологів Просвітництва щиро вірила в те, що зовсім скоро запанує царство
розуму та загального добробуту. Майбутнє буржуазне суспільство вимальовувалося
їм у райдужних барвах. Результати ж Французької революції, на яку покладали
такі величезні сподівання, цілковито перекреслили ілюзії просвітителів.
Проповідуване ідеологами Просвітництва царство розуму, загального добробуту й
миру обернулося на практиці нескінченними загарбницькими війнами, царством
бездушності та егоїзму. Саме тому розчарування романтиків набуло особливої
гостроти, почало переростати в настрої цілковитої безнадії та глибокого відчаю
— у «світову скорботу». Відчуття «світової скорботи», у свою чергу, вело до
переконаності в цілковитому розладі мрії та реальності.
Романтики прославляють
самоцінність окремої людської особистості, її внутрішню свободу. Відштовхуючись
від творчості Шекспіра, романтики розкривають дивовижну складність та
суперечливість людської душі, її відвічну невичерпність. Заглибленість у
внутрішній світ особистості, пильний інтерес до могутніх пристрастей та
яскравих почуттів, до всього надзвичайного, тяжіння до інтуїтивного та
неусвідомленого — характерні ознаки романтичного методу в усіх мистецтвах.
Український романтизм — ідейний
рух у літературі, науці й мистецтві. Визначальними для романтизму стали
ідеалізм у філософії і культ почуттів, а не розуму, звернення до народності,
захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю, шукання історичної
свідомості й посилене вивчання історичного минулого (історизм). Своїми ідеями і
настановами, зокрема наголошуванням народності та значення національного в
літературі і мистецькій творчості, романтизм відіграв визначну роль у
пробудженні й відродженні слов’янських народів. У поетичній творчості
українському романтизмі помітні дві течії — національно-патріотична у більшості
поетів‑романтиків і суб’єктивно-лірична в таких його представників, як М.
Петренко, В. Забіла, згодом Я. Щоголів.
Основоположницею для розвитку
українського романтизму була харківська школа з її двома гуртками — першим, що
створився ще у 1820‑х pp. навколо І. Срезневського і з яким були пов’язані найвидатніші з поетів‑романтиків
Л. Боровиковський і О. Шпигоцький, та другим, що діяв у середині 1830‑х pp. також під проводом І. Срезневського, до нього були причетні: А.
Метлинський, М. Костомаров із М. Петренком та іншими. Програмовими для
діяльності цих гуртків були збірки «Украинский альманах» (1831) та «Запорожская
старина». Поетичну творчість цього гуртка поетів (між ними й І. Срезневського
як автора українських і російських віршів) характеризує ідилічно-песимістичне
захоплення українським минулим, культ могил й історичних героїв і особливо
співців та бандуристів. Одночасно з харківським осередком у Галичині виступила
«Руська трійця» з участю М. Шашкевича, І. Вагилевича і Я. Головацького, для
яких була програмовою «Русалка Дністровая» (1837) з її елегійним захопленням
ідеями народності і слов’янського братерства. Другим осередком чи й етапом
українського романтизму, уже з багатшим на мистецькі засоби і літературні жанри
творчим доробком і з виразнішим національним і політичним обличчям, був Київ
другої половини 1830–40‑х pp. з М. Максимовичем,
П. Кулішем, Т. Шевченком, А. Метлинським і М. Костомаровим. Філософський
романтизм членів цього гуртка і близьких до нього тогочасних київських учених,
професорів Київського університету, поєднаний з вивченням української народної
творчості і історії та ідеями слов’янофільства вплинув на постання
Кирило-Мефодіївського братства з його виробленою М. Костомаровим
романтично-християнською програмою — «Книгами Битія українського народу» і, з
іншого боку, дав нову за поетичними засобами і діапазоном політичного мислення
поезію Т. Шевченка з його візією майбутньої України
«Зв’язок романтизму з
національним рухом»
Під впливом французької революції
1789–1794 рр. у Європі та Америці посилилися антифеодальний і
національно-визвольний рухи. До того ж ідеали революції — «свобода, рівність,
братерство» в буржуазному суспільстві не були втілені в життя. Капіталізм
утвердив панування «грошового мішка», нові форми експлуатації та пригнічення
людини людиною, бездуховність, міщанство. Це викликало в прогресивно
налаштованих колах тогочасного суспільства зневіру, розчарування, неприйняття
наявних порядків. Почалися пошуки нового ідеалу. Однак, гостро заперечуючи
сучасний лад, передові люди невиразно уявляли той державний устрій, який міг би
забезпечити щасливе життя всіх громадян. Звідси — занурення у мрійний світ,
створений уявою.
Провідні
мотиви романтизму— самотність, світова скорбота (національна туга) та
романтичний бунт і нескореність. Представники романтизму Найвидатніші представники
мистецтва романтизму В Англії — Дж. Байрон, Дж. Кітс, П. Б. Шеллі; у Німеччині
— Е. Гофман, Г. Гейне, Новаліс; у Франції — А. Мюссе, Ж. Санд, В. Гюго; у США —
Е. По, Дж. Ф. Купер, Г. Мелвілл; у Польщі — А. Міцкевич, Ю. Словацький; в
Угорщині — Ш. Петефі; в Росії — О. Пушкін, М. Лермонтов, М. Гоголь.
Романтична
лірика — це переважно лірика настрою. Романтики вміло і тонко створювали
картини природи. Але головним у цих картинах був не опис пейзажу. людина і світ
— ось що передусім хвилювало романтиків.
Представники романтичної літератури:
·
у Франції — Віктор
Гюго, Жорж
Санд, Александр Дюма-батько;
·
у Німеччині —
єнська школа (А. В. та Ф. Шлегелі, Новаліс, Ф. Шлеєрмахер, Л.
Тік), гейдельберзький романтизм (Г. фон Клейст, брати Грімм), Генріх Гейне, Е.
Т. А. Гофман;
·
в Англії — «озерна школа» (В. Вордсворт, С.Колрідж, Р. Сауті),
«лондонські романтики» (Ч. Лем, В. Гацліт (Хезлітт),
Лі Хант), П. Б. Шеллі, В. Скотт, Дж. Байрон;
·
у США — В. Ірвінг, Г. В. Лонгфелло, Ф. Купер, Г.
Мелвілл.
·
у Польщі — А. Міцкевич, Ю. Словацький.
·
в Україні — М. Костомаров, Є. Гребінка, Т. Шевченко, П. Куліш.
Етапи та течії
Літературу романтизму поділяють на такі
етапи та течії:
Ранній романтизм
(кінець XVIII — початок XIX ст.)
Першу хвилю утворили наполеонівські війни
та період Реставрації. В Англії це творчість поетів Дж. Г.Байрона, Персі Біші
Шеллі, Дж. Кітса, Вальтера Скотта, у Німеччині — майстра сатиричної прози Ернста Теодора Амадея Гофмана
і лірика Генріха Гейне.
Риси, притаманні цьому періоду, — універсалізм, прагнення охопити буття в
його повноті, тісний зв'язок з філософією, тяжіння до символу й міфу як
найбільш адекватних форм художнього вираження, розлад з дійсністю.
Зрілий романтизм
(20-40 рр. XIX ст.)
Друга хвиля розпочалася після Липневої
революції у Франції та після повстання у Польщі. Найкращі твори в цей час
пишуть у Франції Віктор Гюго, Ж. Санд,
Олександр Дюма; у Польщі — Адам Міцкевич, Юліуш
Словацький; в Угорщині — Шандор Петефі. У цей
період романтизм широко охоплює живопис, музику, театр.
Пізній романтизм
(Після революції 1848).
У цей період романтизм набуває якостей
демонізму.
Течії романтизму
Народно-фольклорна
Це — течія початку XIX ст., орієнтована на фольклор та
народно-поетичне мислення. Представники цієї течії збирали народну поезію й
черпали з неї мотиви, знаходили в ній архетипи своєї творчості. Їх приваблювала
простота поетичного вислову, мелодійність народної поезії.
«Байронічна»
Представники — Дж. Байрон, Г.Гейне, А.Міцкевич, О.Пушкін, М.Лермонтов
та ін. Своє завершене втілення течія отримала саме у творчості Байрона, тому й
дістала таку назву. Її особливості — розчарування і меланхолія, депресія, «світова туга». Ці
негативні емоції стали провідними ліричними мотивами, що визначали емоційну
тональність творів.
Гротескно-фантастична, або
«гофманівська»
Основна риса цієї течії (названої за іменем її найвідомішого
представника, А.Гофмана) — перенесення романтичної фантасмагорії до сфери
повсякденного життя, тобто побуту, їх переплетення, внаслідок чого убога
сучасність постала у примхливому гротескно-фантастичному висвітленні.
Утопічна течія
Набула значного розвитку у літературі
50-60-х рр. XIX ст.; представниками її були
Віктор Гюго, Жорж Санд, Генріх Гейне. Утопічна течія була ніби протиставленням
до «байронічної», оскільки проповідувала оптимістичний погляд на життя, його
перспективи, переносила акцент з критики на ствердження позитивних тенденцій і
цінностей життя.
Комментариев нет:
Отправить комментарий